"Освіта людей з особливими фізичними потребами, або ІНКЛЮЗІЯ ПО-УКРАЇНСЬКІ"

     На сьогоднішній день в Україні існує близько 2500000 людей з особливими фізичними потребами. Кожна така людина потребує від держави особливого до себе ставлення. Незважаючи на свої фізичні вади, будь-який інвалід, реалізовуючи себе, як особистість, повинен мати можливість здобути якісну освіту. В зв’язку з цим, за допомогою існуючої законодавчої бази (Конституція України, ЗУ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», ЗУ «Про реабілітацію інвалідів в Україні» та ін.), держава намагається якнайкраще забезпечити гідне життя кожної проживаючої на її території людини з особливими фізичними потребами і надати їй всі необхідні умови для здобуття нею освіти. Але, це все – теорія, яка з реальністю практично не має нічого спільного.

     Наприклад, ст. 53, Конституції України, говорить про те, що «Кожен має право на освіту». Але, «мати право», зовсім не означає те, що цим правом реально можна скористатися. Це може підтвердити, кожен інвалід, який вирішив здобути освіту. Для того, щоб почати навчання, йому перш за все, необхідно мати можливість вільного пересування. Отже, гарантоване кожному інваліду право на освіту починається і одразу закінчується тоді, коли він відкриває двері свого житла і бачить перед собою першу ознаку того, що держава в якій він живе, «дійсно про нього піклується»: інвалідна коляска не проходе в двері ліфта; на сходах відсутні з'їзди; в дверних отворах такі пороги, що без сторонньої допомоги їх не подолати…

     Також, ст. 1, ЗУ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», говорить про те, що «Дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом». Але ж, коли людина з особливими фізичними потребами не має можливості користуватись громадським транспортом, або коли в будинках роблять такі пандуси на які може залізти тільки альпініст, чи не є це прямим порушенням першої статті ЗУ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»? Чи не є це дискримінацією? Такі приклади державного піклування можна наводити безліч.

     Отже, як в таких умовах існування, людина з особливими фізичними потребами може здобути освіту? На це питання може відповісти дистанційна система освіти на базі новітніх інформаційних технологій, яка регулюється положенням «Про дистанційне навчання України». Але і тут не все так добре, як може здаватися на перший погляд.  

Сучасний стан дистанційного навчання для людей з особливими фізичними потребами за допомогою новітніх інформаційних технологій

     Дистанційне навчання, для багатьох інвалідів України є майже не останнім шансом у житті здобути якісну освіту, а для держави – це один із способів реалізації обіцяних, Конституцією України, гарантій (право на освіту). У разі двостороннього задоволення, кожна із сторін буде мати певні для себе вигоди. Держава виконає свої зобов’язання перед інвалідами, а людина з особливими фізичними потребами, за допомогою здобутої освіти – отримає роботу. Це так має бути, але чи є так насправді?

     Якщо дистанційна освіта в Україні регулюється положенням «Про дистанційне навчання України», основні принципи якого базуються на: загальних положеннях; структурі і функціях системи; управлінні цією системою; стандартах; організаційних засадах; особливостях організації навчального процесу; забезпеченні навчання; фінансових відносинах, та міжнародній співпраці, то можна зробити висновок, що у сфері дистанційного навчання все добре. Але, це не зовсім так. Перша ж реальна спроба дослідити це питання приведе дослідника к висновку, що це положення писалось, мабуть, для якоїсь іншої держави – не для України. Бо п'ятдесят відсотків того, що треба мати, та зробити для того, щоб на базі якогось навчального закладу розпочати дистанційне навчання за допомогою новітніх інформаційних технологій – просто не існує. Отже, складається така сама ситуація, як із ст. 53, Конституції України, та ст. 1, ЗУ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»: «Де-юре» дистанційна освіта - є! «Де-факто» - її просто не існує!.. Чому, це відбувається?

     Держава сплачує освіту кожного інваліда, який вирішив здобути знання.  Навчальні заклади, залучаючи на навчання якомога більше людей з особливими фізичними потребами, отримують за це від держави зароблені кошти. Інвалід, після здобутої ним освіти (також і дистанційної), отримує диплом з яким він нікому непотрібен. Він не має тих знань, які повинен мати. В наслідок цього в Україні поступово з’являються: дистанційні вчені, хірурги, водії та інші представники майбутньої української інтелігенції ХХІ ст. Багато хто може цьому заперечити, розповідаючи про те, що більшість інвалідів після отриманої ними освіти обов’язково працевлаштовуються - це така ж брехня, як і те, що дискримінація інвалідів, в Україні, забороняється і переслідується за законом. Це так повинно бути, але в реальному житті це зовсім не так. Приблизно біля семидесяти інвалідів зі ста, які проходячи навчання, здобувають освіту – «де-факто», після цього, остаються без роботи. Інші тридцять – навчаються заради диплома, якій їм необхідно мати для роботи на якій вони вже працюють.  

     Отже, якщо людина з обмеженими фізичними можливостями після здобутої нею освіти, в наслідок відсутності необхідних знань не може знайти собі роботу - чи потрібне їй таке навчання (дистанційна освіта)? Чи потрібна державі така освіта її громадян? Навіщо вкладати (викидати) гроші туди, звідки вони потім не зможуть повернутись з прибутком? З прибутком у вигляді освітчених громадян, які безсумнівно повинні приносити користь своїй державі. На це питання, мабудь, більшості вчених буде важко відповісти, бо вони думають перш за все за свої наукові роботи, якісь там методи, способи, розробляють різні програми для дистанційного навчання, та ще - хто їх знає про що вони там думають, але реально дистанційна освіта не працює.